ПРАВЕДНИК НАРОДІВ СВІТУ

Для кожного, хто попросить, ми підтверджуємо, що професор Юрій Соколов та його дружина Марія з Києва: (Україна) визнані у 1984 р. праведниками народів світу за їхню допомогу панові Семену Зуховицькому. За свідченнями, що знаходяться у нас, подружжя Соколових надало притулок у своєму домі в Києві С. Зуховицькому, котрий періодично рятувався різними способами, а з жовтня 1941 р. до листопада 1943 р. перебував під їхнім захистом у м. Києві.

Відділ пам’яті загиблих мучеників і героїв, Єрусалим, 07.02.93

Університетська астрономічна обсерваторія, невеликий штат якої під час окупації Києва в Другій світовій війні намагався зберегти прилади і бібліотеку, які не були евакуйовані, стала прихістком для євреїв, яких переслідували окупанти.

Їх переховували в підвалах під стаціонарними інструментами – телескопами Обсерваторії: когось лише кілька діб, інших більш тривалий час. Завдяки цим зусиллям принаймні на декілька жертв Голокосту в Києві стало менше.

Один із випадків свого часу був документально підтверджений відомим математиком Семеном Зуховицьким. Тодішній директор Астрономічної обсерваторії Юрій Дмитрович Соколов, який, як керівник закладу, ризикував власним життям і життям родини найбільше, отримав звання Праведника народів світу.

От як згадує про це професор С L Зуховицький у своєму листі до подружжя
Горбачуків: 

„Дорогі друзі! На Ваше прохання поділитися своїми спогадами про Юрія
Дмитровича Соколова я роблю це з великим хвилюванням.

Хоча й минуло вже півстоліття його благородному й надзвичайно небезпечному подвигові мого порятунку від неминучої загибелі, ще й досі лишається загадкою, звідки ця Людина і його тендітна супутниця життя черпали таку силу духу, сміливість, що межувала з відчаєм приречених, щоб поставити на карту свої життя, причому не на одну єдину мить, а впродовж двох дуже довгих років, коли кожного дня чекаєш настання ночі, а кожної ночі — початку дня.

Війна застала мене в Києві, де я працював на трьох роботах: завідувачем кафедри математики Технологічного інституту легкої промисловості, старшим науковим співробітником Інституту математики АН УРСР та доцентом Київського університету. Ці посади давали право на звільнення від військової служби.

Але я добровільно пішов на фронт від Інституту математики разом з Й. Б, Погребиським та Б. І. Коренблюмом. Нас взяли, бо ми добре володіли німецькою мовою, і відпровадили на Південно-західиий фронт. Неподалік від Тернополя ми опинились у ворожому оточенні, з якого я не міг вибратись, попав у полон і був заточений в Дарницький табір для військовополонених. Після подій в Бабиному яру цей табір було переведено до Києва. Мені пощастило втекти звідти.

Переодягнений в селянина, я пішов спочатку на Куренівку до свого старого друга. Той дозволив мені переночувати, але на світанку дав трохи сухарів і пляшечку морфію, навчивши, як користуватися ним у випадку, якщо я вирішу заподіяти собі смерть. І я пішов. Пішов на вулицю Рейтерську, де у спільній квартирі з дочкою академіка Д. О. Граве Оленою Дмитрівною Калустян мешкали Соколови. Я прийшов на смерканні. Мене впустили, дали помитись, нагодували і залишили у себе.

Юрій Дмитрович погодився на запрошення Міської управи очолити те, що лишилось від Астрономічної обсерваторії, і влаштував мене туди спочатку двірником, а потім сторожем. Після війни він часто зображав в гумористичній формі, як „Семен Іванович” (тобто я) наймався на службу двірником, говорив українською, удаючи з себе напівграмотного робітника.
З перших днів війни Ю. Д. був переконаний в поразці нацистів. А після Сталінграда він навіть за брехливою німецькою інформацією майже точно вимальовував лінію фронту. По звільненні Києва мої друзі відрекомендували мене деяким генералам хімічної служби 5-ої Армії. їм я повідав свою історію, і вони дозволили мені продовжити військову службу. Але вже повернулись Університет і Академія. І оскільки не було кому викладати, я вирішив більше не
гратись з долею. 

Слід назвати ще декількох осіб, котрі взяли участь в цій жахливій сутичці з гестапо. Це перш за все мого друга і колегу по роботі Михайла Тарасовича Глушка (викладача фізики), зав. лабораторією фізики Володимира Нікандровича Добровольського, не кажучи вже про сім’ю Калустянів (сусідів Ю. Д. Соколова). Всі ці благородні люди не могли миритися з жорстоким вироком долі щодо мене й пішли на страшенний ризик, який був не тільки небезпечним, але й. здавався безнадійним.

Ось деякі подробиці тодішнього нашого життя.

Епізод перший. Бувший сторож обсерваторії настрочив Юрієві Дмитровичу донос, в якому вважав мене прихованим євреєм. Довідавшись, що син цього сторожа перебуває в лавах Червоної Армії, Ю. Д. Соколов зібрав всіх співробітників і зачитав їм цей донос. Присоромленому сторожеві та й іншим вже ніколи на спадало на думку чіпати „типового слов’янина Семена Івановича”.

– Епізод другий. І я, і Ю. Д. хвилювались за Марію Олександрівну. Що буде, якщо раптом нагряне гестапо, чи витримають її нерви? І ось цей момент настав. Гестапо з’явилось за доносом, що Соколови переховують євреїв. А в мене було цуценя, таке ж бездомне, як і я. Воно дуже прив’язалось до мене. Ненавидячи людей в німецькій формі, воно з диким гавканням кинулося на німців. Марія Олександрівна без істерії й переляку підбігла до собаки й відкинула його ногою, кричачи „Заберіть його!”. Це був сигнал для мене, щоб я моментально забрався в одне Із своїх сховищ, що й було зроблено. На моє щастя в цей час з полону повернувся двірник обсерваторії Гнат Самійлович Полончук, страшенно схожий на єврея. Він був схоплений, але оскільки документи Г. С. були в повному порядку, німці відпустили його, залишившись при думці, що саме цей сторож є причиною доносу. Після цього Ю. Д. підніс мене до рангу „нічного сторожа”, щоб я якнайменше попадався на очі серед білого дня.

Я думаю, що про Ю. Д. Соколова як про видатного вченого і блискучого педагога напишуть інші. Моя ж задача — розповісти про героїчний подвиг Соколових. Нехай священною буде пам’ять про них! С. І. Зуховицький,

 Єрусалим, 3 січня 1994 р”